пятница, 22 января 2016 г.

Мова Тичини - співучий струмочок


23 січня 2016 року виповнюється 125 років від дня народження Павла Тичини, українського поета, публіциста, перекладача, громадського діяча.


Павло народився у багатодітній родині сільського дячка та вчителя школи, і був сьомою дитиною. Сім’я була бідна, але тут любили читати, співати і малювати. У 9 років Павло стає співаком архієрейського хору при Троїцькому монастирі у Чернігові і навчається у духовному училищі. Побачивши неабиякі музичні здібності хлопця, регент хору доручав йому навчати нотній грамоті новачків. Так майбутній поет навчав нот і майбутнього видатного хорового диригента Григорія Верьовку, з яким потім його не раз зводила доля. І коли в 1923 році Тичина переїздив до Харкова, то свою капелу-студію імені Леонтовича він передав своєму товаришу Грицю...

Світ визнав Тичину завдяки його першим збіркам – “Сонячні кларнети”, “Плуг” і “Замість сонетів і октав”. Українська діаспора робила кроки, щоб представити поета на здобуття Нобелівської премії. Але він відмовився брати участь у конкурсі.

Переломною в творчостi поета вважається збiрка "Чернiгiв", яка означила його перехiд у число "офiцiозних" авторiв, і поезія “Партія веде”. З’явилися народні пародії: “Краще з’їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину”. Та поки виходили друком партійно-витримані книжки, поет паралельно творив свою безсмертну поему-симфонію “Сковорода”.

Василь Стус згодом напише: "Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Зеров, Курбас. З однією різницею – їхня фізична смерть не означала смерті духовної – Тичина фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування... по той бік самого себе".

На початку 1970-х років Сергій Гальченко запитав у літературознавця Юрія Шевельова, як він ставиться до раннього і пізнього Тичини. І почув у відповідь: якщо пізній Тичина вмер як поет образу, то він залишився поетом форми.

Українці знають Тичину здебільшого як поета. А це була людина багатогранна. Насамперед, він був Музикант. Недарма вся його поезія настільки мелодійна. Автор “Сонячних кларнетів” сам блискуче грав на кларнеті, диригував хором, записував ноти пісень, збираючи їх від родичів і знайомих по всій Чернігівщині.
“Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху”... – писав Тичина.

До 120-річчя з Дня народження поета Нацбанк видав ювілейну срібну монету. Кажуть, у НБУ боліла голова, як поєднати в одній монеті з двома боками Тичину поета, музиканта і художника. Врешті решт на реверсі зобразили портрет Павла Григоровича за робочим столом на тлі книжкових полиць, а на аверсі розмістили рядки поезії Тичини і малюнок його родинної садиби у Пісках. До 125-річчя пообіцяли відтворити на монеті Тичину-музиканта.

Павло Григорович знав понад 20 мов.

Крім поезії, Тичина робив численні переклади (Олександр Пушкін, Євген Абрамович Баратинський, Олександр Блок, Микола Тихонов, Микола Ушаков, Янка Купала, Якуб Колас, «Давид Сасунський», О. Ованесян, О. Туманян, Акоп Акопян, Iлля Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, Xристо Ботев, Л. Стоянов та ін.).

 Тичину називали то символістом, то імпресіоністом, то романтиком... Чи зводили характер його поезії до справді притаманної йому панмузичності. Та ось як сказав про молодого генія визначний історик вітчизняної літератури Сергій Єфремов: „Тичину важко уложити в рамки одного якогось напрямку чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи... Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате попередніх поколінь надбання. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю... Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа". Дивовижна ерудиція Тичини, - свій духовний світ він оформив у постійній самоосвітній культурній експансії.

 У спадщині поета, окрім великої кількості поетичних збірок — близько п'ятнадцяти великих поем. Найбільші з них лишились недовершеними, але кожна по-своєму.Велика за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора). В «Сковороді», поемі «Похорон друга» (1942), окремих фрагментах з посмертної збірки «В серці у моїм» (1970) Тичина, не зважаючи на загальну пропагандистську нудотність переважної частини свого післявоєнного поетичного здобутку, засвідчив живучість свого поетичного таланту.

 Помітне місце серед них посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки «Магістралями життя», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую») і досить об'ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981 року «З щоденникових записів» та інші).


Для ознайомлення з іншими джерелами,
сторінками біографії поета, його творами,
відеоматеріалами пропонуємо переглянути
наш інтерактивний плакат:

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...